Еміграція з раю Теодозії Зарівни



У посттоталітарному літературному дискурсі поетів можна поділити - дуже умовно, звичайно, - на тих, хто задихнувся свободою, і тих, які змін соціальної атмосфери не помітили, бо свободою дихали завжди. Перші тепер, коли в революційній стихії спостерігається затяжний відплив, дуже зворушливо жалюгідні у своєму намаганні якомога швидше переодягнутися у фрачне лахміття вільного митця. Вільного в сенсі свободи, а не працевлаштування. Вони смішні і водночас небезпечні, бо нагадують асиметричний тризуб, старанно вималюваний на місці серпа і молота. Але ця категорія письменницького люду нам не цікава, бо наразі мова йде про справжніх митців, котрі абсолютно не помічали різниці між такими поняттями, як "бути вільним" і "просто жити".
До речі, тема поета і свободи настільки вплетена в систему загальнолюдських цінностей, що й порушувати її всує якось совісно. А все тому, що поетові завжди мало свободи. Це добре розумів ще античний ідеолог тоталітаризму Платон і однією з умов побудови ідеальної (читай: тоталітарної) держави висував негайне вигнання з неї усіх поетів. Депортацію по-теперішньому. Або - еміграцію.
... Еміграція - це така річ, що суто по-людськи зрозуміти її можна, ба навіть виправдати. Але в сенсі більш вищому, позаособистому, офірному це - як не крути - втеча. Тікають, одначе. Тікають навіть з раю...
А що буває, коли маємо покинутий, запустілий і запущений рай, який охороняє такий нібито відсторонений від усього суєтного сторож?
Ось таку ситуацію і взялася обсервувати в своїй найновішій поетичній книжці "Сторож покинутого раю" відома поетеса Теодозія Зарівна.
...Спочатку про покинутий рай Теодозії Зарівної. Це - невелике містечко десь на Землі, що може називатися, скажімо, Чортків, хоча може й - Багдад. Тут, як воно водиться, на цій мученій території "від Сяну до Дону" (майже), все трохи не так. Тут архітектура - готична, але на перший погляд ніби несправжня, тут коні можуть самі піти на базар, що зветься "торговиця", а фірман завернути до корчми під назвою "бар", тут у юрбі ходять невиховані хлопи зелені, тут категоричний вересень, перебираючи на себе спадщину "останнього літа", знімає "скальп капелюха і дань". А ще тут Матір Божа криваву рахубу вела всіх революцій з чужого плеча і пошиву.  Тут патріоти затятіші від карабіна, тут попри злодія, все-таки є Україна.
А, може, покинутий рай - то зовсім не точка у просторі? (Вірніше, не зовсім, не тільки). Може, "ця дивна місцина, у котрій не вернеш назад", цей "розгойданий ковчег між Господом і блудом" - категорія часова, благословенна мить натхнення, в якій рятується душа поета "в царстві зрад, химер, проданім наполовину", в епоху, "означену періодом напіврозпаду", де "дощ замість вітчизни дарує копію", де "голод диктує, кого цілувати в губи", де "скотний двір держави - загін для нас, а радше для ума", де "день годує тільки свійських, у моді — виправка раба", де, врешті, "така вже нестерпність - життя, це сумне й безталанне?
І після цього запитання читача враз осяє істина: так це ж ми самі окрали себе, покинувши свій рай, радше зрадили собі, так і не втіливши мрію про нього на своїй землі! І тільки поет - цей добровільний сторож занапащеного Едему - ще мас мужність "виплюнути сонети в наїжджену пику епохи", сказати правду, що "зла ера злодіїв, на час ренесансу не схожа", і "дим батьківщини, точніше із зони уражень,  гласить про конечність усіх наших злетів і спадів,  що формула крові схитнулась убік лейкемії , що нація никне"... І нічого не змінилося під небом покинутого раю, з якого "навіть верби... повтікали лишивши нам старі кореневища", не змінилося і призначення поста - "реставратора істини" - він знову, як за часів Шевченка, мусить "правити коректуру", вартувати "свою зону, свій образ Едему, свій килим".
Теодозія Зарівна єдиний раз називає свій покинутий рай батьківщиною і Україною. Щоб не впасти в дешеву риторику, в шароварний патріотизм? Щоб не опуститися з висот трагізму до фарсу? Щоб крізь прозорі і жорсткі евфемізми (зона, резервація) проступав правдивий, неприкрашений ландшафт зрадженої нами, втікачами у блуд і брехню, вітчизни?
Так можна уявити собі покинутий рай Теодозії Зарівної, складаючи його в своїй уяві з "будівельного матеріалу", взятого з одного лише вірша - "Чортків". Але в поезії Теодозії Зарівної найцікавіше не лише те, що один її вірш може стимулювати виникнення цілої образно-мисленої конструкції, а те, що такий імпульс може дати будь-який вірш з цієї вишуканої книжки. Тобто, з будь-якої взятої навмання поезії можна витворити поетичну структуру Теодозії Зарівної під назвою "Покинутий рай". Бо туг і "слово в обіймах слова", і "Яблука в небі похилого літа", і "суха трава,



Дата публікації: 10.04.2012
Прочитано: 1053 разів
 
 
 
[ Назад | Початок | Наверх ]

 
 

Студентські статті