Притча - жанр усної народної творчості





ПРИТЧА – ЖАНР УСНОЇ НАРОДНОЇ ТВОРЧОСТІ
Курсова робота студентки         курсу

, 2013
 
ЗМІСТ

ВСТУП    3

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРИТЧІ ЯК ЖАНРУ УСНОЇ НАРОДНОЇ ТВОРЧОСТІ    6
1.1. Поняття притчі    6
1.2. Історія притчі в давньоруській літературі    8
1.3. Притча як літературознавча проблема    16

РОЗДІЛ 2. ТИПОЛОГІЯ ТА ПОЕТИКА ПРИТЧ    19
2.1. Види притч    19
2.2. Поетика притч    23

ВИСНОВКИ    27
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ    29

 

ВИСНОВКИ

Таким чином, провівши дане дослідження у відповідності до поставлених завдань ми можемо зробити наступні висновки та узагальнення:
Притча – це невелика розповідь алегорична за формою і морально-дидактична за призначенням. Процес творчості у створенні притч протилежний поетичному. У створенні притч рух думки вперед відсутній.
Своєю штучністю, більш-менш вдалим зближенням двох різнорідних за змістом понять і предметів, притча задовольняла смаки давньоруських граматистів, а своїм повчанням, вилученим за допомогою алегоричного пояснення – його релігійним вимогам. Простих людей вона захоплювала картинністю викладу і цікавими подробицями в розвитку її змісту.
Зразками притчі в візантійській літературі послужили повчання із Святого Письма. Що стосується дійсних притч, сказаних Ісусом Христом, то взагалі вони викладаються не зовсім, як в Євангелії, а уривками, тільки перші слова притчі.
Зазначимо, що давньоруські притчі відрізняються особливою формою: вони мають, здебільшого, вид діалогів. У цих казках давньоруський грамотник втілював свої заповітні думки та ідеї в образи, щоб вони зрозуміліше і різкіше запам’яталися в думках і серцях читачів.
Підкреслимо, що сучасні дослідники давньоруської притчі наголошують на важливому середньому положенні притчі між двома групами жанрів, на які розпадається для нас вся література Давньої Русі, – між «заземленими» жанрами (історична повість, послання) і жанрами «чудовими» (житійної література).
Притча мала різне значення у Стародавній Русі, це слово спочатку означало надбавку до чогось, потім загадку, прислів’я як прибавку у мові. Згодом слово «притча» стала означати образ, приклад, аналогію, повчальний і загадковий вислів, пророцтво і, нарешті, певну літературну форму».
Варто узагальнити також, що у притчі події не визначені ані хронологічно, ані територіально. Вони розповідають про неминуче в узагальнено-трансформованій формі. Приповідки були характерними для інтелектуальної літератури. Символіка образів, філософський підтекст, певна запрограмованість сюжетної колізії розкрити її «повчальний» зміст, загостреність морально-філософських висновків і ситуацій – усе це характерні риси притчі. Приповідки – це малий оповідний жанр літератури, якому характерний параболічний розвиток думки, дидактизм, алегоризм.
Також підсумуємо, що над питанням класифікації притч науковці лише починають працювати. Так, М.І. Прокоф’єв ділить притчі на «сюжетно-алегоричні, стислі афористичні і прислівні» і виділяє також «притчі оригінальні, мирські і біблійні, літописні і авторські, притчі-прислів’я, притчі-байки».
В нашому дослідженні ми розглянули та охарактеризували різні види притч в культурній спадщині народів світу: суфійські притчі, східні притчі, даоські притчі, буддійські притчі, дзенські притчі та християнські притчі.
В основі притчевої оповіді лежить порівняння, наповнене особливим символічним значенням. Реальний образ чи картина розкриваються не в прямій, а образно-алегоричній площині, а в уяві слухача ці дві площини зіставляються. Тому притчі властива специфічна поетика. У ній повністю виключається описовість, характерна для інших епічних творів. Композиційно притча складається з двох елементів. У структурному плані притча нерідко позбавлена традиційних сюжетних компонентів, вони взаємопідміняються, переставляються. Важливу роль у притчах відіграє ще й поетична градація.
Притчі завжди відігравали важливу роль в історії людства, і донині, залишаються для нас прекрасним і ефективним засобом розвитку, навчання та спілкування.


 
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.    Византия и Русь. – М.: Наука, 1989. – 412 с.
2.    Возняк М. Історія української літератури. – Львів, 1994. – Кн. 2.
3.    Денисюк І. Розвиток української малої прози ХІХ – початок ХХ ст. – К.: Вища школа, 1981.
4.    Дзира Я. «Історія русів» – видатна пам’ятка української історіографії: нові дані про її автора / Я. Дзиґа // Автопортрет нації. – К., 1997. – С. 123-132.
5.    Древнерусская притча. – М.: Советская Россия, 1991. – 281 с.
6.    Древнерусское искусство (художественная культура Новгорода). – М.: Наука, 1968. – 315 с.
7.    Єфремов С. О. Історія українського письменства / під ред. С.О. Єфремова. – К.: «Феміна», 1995. – 686 с.
8.    Культура Древней Руси. – М.: Наука, 1966. – 471 с.
9.    Лановик М. Б., Лановик З. Б Українська усна народна творчість [Електронний ресурс]. – Режим доступу:. – назва з екрана.
10.    Мишанич О. Українська література ХVІІІ ст. / О. Мишанич // Українська література ХVІІІ ст. Поетичні твори. Драматичні твори. Прозові твори. – К.: Наукова думка, 1983.
11.    Мишанич О.В. Українська література другої половини ХVIII ст. і усна народна творчість / під ред. О.В. Мишанича. – К.: Наук. думка, 1980. – 343 с.
12.    Мишанич С. Фольклористична спадщина [Електронний ресурс]. – Режим доступу:. – назва з екрана.
13.    Мишанич Я. «Історія русів»: історіографія, проблематика, поетика / під ред. Я. Мишанича. – К.: ТОВ «Видавництво «Обереги», 1999. – 240 с.
14.    Мишанич Я. «Історія русів»: література й історія // Літературознавство: матеріали ІІІ конгресу Міжнародної асоціації україністів (Харків, 26-29 серпня 1996 р.)
15.    Оглоблин О. До питання про автора «Історіи Русовъ» / О. Оглоблин // Київська старовина. – К., 1997. – №6. – С. 69 -95; 1998. – №1. – С. 100-132
16.    Памятники литературы Древней Руси IX–XII вв. – М.: Художественная литература, 1989. – 375 с.
17.    Пропп В.Я. Морфология сказки [Електронний ресурс]. – Режим доступу: – назва з екрана.
18.    Словарь древнерусского, язика в 10 т. – М.: Русский язык, 1989. – 987 с.
19.    Соболь В. Перспективи дослідження «Історії Русів» / В.О. Соболь // 12 подорожей в країну давнього письменства. – Донецьк: Східний видавничий дім, 2003. – С. 85-96.
20.    Степанишин Б. Давня українська література в школі / під ред. Б. Степанишина. – К.: Либідь, 2000. – 504 с.
21.    Чижевський Д. Історія української літератури (від початків до доби реалізму) / під ред. Д. Чижевського. – Тернопіль: МПП «Презент», за участю ТОВ «Феміна», 1994. – 480 с.
22.    Шевчук В. Про давню українську прозу, зокрема про літописи / В. Шевчук // Слово і час. – 1993. – № 10. – С. 57-65.



 
 

Студентські статті