Особливості застосування Конвенції про захист прав людини та основних свобод в українському судочинс




    ЗМІСТ
Вступ......................................................................................................................3
Розділ І. Входження України в юрисдикційний механізм Європейської Конвенції з прав людини: основні положення................................10
Розділ ІІ. Особливості тлумачення та застосування окремих статей Конвенції з прав людини в судовій практиці Європейського суду з прав людини та в українському законодавстві...............................21
 2.1. Право на справедливий судовий розгляд при вирішенні цивільних справ (п. 1 ст. 6 Конвенції).............................................21
 2.2. Право на повагу до особистого та сімейного життя (ст. 8 Конвенції)...........................................................................................36
 2.3. Свобода вираження поглядів (ст. 10 Конвенції).....................54
 2.4. Право на вільні вибори: огляд практики Європейського суду з прав людини (ст. 3 Протоколу № 1 до Конвенції).........................67
Розділ ІІІ. Охорона власності в судовій практиці Європейського суду з прав людини...............................................................................................76
 3.1. Право на власність в сенсі статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції...........................................................................................76
 3.2. Українське законодавство про власність: відповідність європейським стандартам................................................................84
Висновки............................................................................................................90
Список використаних джерел та літератури

 

 

ВИСНОВКИ

Крок за кроком вивчення і застосування норм Конвенції та практики Європейського суду набуває дедалі ширших масштабів у середовищі українських правників, передусім суддів та адвокатів. Потужним поштовхом до «серйозного» сприйняття цієї нової юридичної матерії став розгляд Європейським судом перших рішень щодо України.
Незважаючи на те, що з дати ратифікації Конвенції Україною (11 вересня 1997 року) минуло вже 8 років, входження її в реалії українського судочинства відбувалось і відбувається дуже непросто. Дана правова матерія сприймалася суддями і адвокатами на перших порах як «щось незвичне та екзотичне», можна сказати, данина політкоректності. Крім того, незнання і нерозуміння її істинного змісту, а також «технічна» відсутність широкого доступу до прецедентної практики Європейського суду – все це ставило більшість українських юристів у «правовий тупик».
Парадоксально, але об’єктивна перепона такого «правового тупику» має як не дивно суб’єктивну природу: йдеться про сприйняття практики Суду як такої. Основна проблема полягає навіть не у незвичності нової правової матерії, а так би мовити в її формі. Приміром, проблемність у застосуванні українськими судами таких широких конвенційних категорій, як розумність, справедливість. Наскільки широко у цьому випадку має бути розсуд національного суду і яким чином визначити межі цього розсуду?
Є річ, яку має чітко усвідомити кожен, хто прагне застосувати Конвенцію з прав людини: саме лише ознайомлення з текстом положень Конвенції не дає змоги збагнути весь її сенс. Два важливих аспекти, що характеризують підхід Суду до тлумачення норм Конвенції, пов’язані з обстоюваною ним думкою про те, що її текст треба вважати “живим” документом і що важливою є основна мета положень, а не їх формальний текст.
Ці міркування зумовлюють необхідність того, щоб підхід до інтерпретації був динамічним та ціле зорієнтованим водночас. Поза як не тільки еволюція наявних у суспільстві умов і позицій може спричинитися до переоцінки вимог, які ставить Конвенція, а й цілком може виявитися, що те чи інше зобов’язання означає щось більше, ніж це на перший погляд випливає з формулювання її положень. Тому так важливо не вважати, нібито зміни до законодавства і практики, запроваджені на час ратифікації, є достатньою реакцією щодо зобов’язання держави-члена за статтею 1 Конвенції.
Так, зміни у сприйнятті органами Конвенції змісту положень можна простежити в цілій низці справ. Особливо вони помітні на прикладі гарантованого статтею 8 права на сімейне життя, котре фактично поширюється нині не лише на традиційну сім’ю, створену подружжям у законному шлюбі, а й на позашлюбні зв’язки і може, зрештою, охоплювати навіть гомосексуальні стосунки.
Зміна підходу знайшла своє застосування й при інтерпретації пункту 1 статті 10 Конвенції щодо таких понять, як “свобода вираження поглядів”, “право передавати інформацію” тощо. Зокрема, суттєвим для розуміння свободи вираження поглядів є те, що особа, яка висловила свої погляди, а не виклала факти, не зобов’язана доводити їхню правдивість, - це є порушенням статті 10 Конвенції.
Так само змін зазнала і позиція Суду щодо процесуальних гарантій статті 6, зокрема, було визнано, що право доступу до суду є невід’ємним від права, зазначеного в пункті 1 статті 6. Як зазначив Суд: “Такі ознаки судочинства, як справедливість, публічність і швидкість, позбавлені жодного сенсу, якщо немає самого судочинства”.
В той же час, факт розширення прав і свобод, які містяться в Конвенції, завдяки прийняттю протоколів до неї дав змогу ще раз підкреслити: те, що вона гарантує, - не що інше, як мінімум. Навіть якщо перелік прав і свобод на перший погляд і видається доволі великим, держави-учасниці мають розглядати її лише як основу, на якій слід розвивати систему захисту прав людини, а не як самодостатню мету.
Тому Конвенція не може бути підставою для виправдання ухилення від виконання інших можливо ширших зобов’язань за іншими угодами про права людини.
Права і свободи в Конвенції можна розбити на три широкі категорії: абсолютні – наприклад, заборона катування (ст. 3); ті, до яких можна застосовувати лише дуже вузькі обмеження, - наприклад, право на справедливий судовий розгляд (ст. 6); і ті, користування якими може бути обумовлене низкою конфліктуючих інтересів, - наприклад, свобода вираження поглядів (ст. 10), яку можна обмежувати  з огляду на такі інтереси, як національна безпека, територіальна цілісність, охорона моралі тощо.
В будь-якому випадку, такі обмеження не повинні бути суворіші, ніж того вимагає гострота становища. Та крім того, обмеження на свободи, що гарантуються Конвенцією, мають бути “пропорційними законній меті, для якої застосовуються ці обмеження”, а також між засобами, що обираються, та законною метою, для якої встановлюються відповідні обмеження, має існувати розумне пропорційне співвідношення.
Чимало формулювань, використаних у Конвенції, здаються цілком звичними, тож існує цілком природна спокуса вважати, що той чи інший термін слід тлумачити як такий, що має таке саме значення, яке йому надає національна правова система. Проте це було б помилкою, оскільки, як уже давно підтвердив Суд, концепції, які в ній містяться, слід розглядати як такі, що мають автономне значення, внаслідок чого зобов’язання в її рамках загалом виявляються набагато об’ємнішими, ніж це могло б здатися на перший погляд. Особливо це помітно у положеннях, де вжито такі терміни, як “цивільний”, “особисте життя”, “житло” тощо.
Держави, що є учасницями Конвенції, мають вирішити, як забезпечити її дотримання в контексті їхніх власних правових систем. Це не просто питання формального захисту проголошених Конвенцією прав і свобод – інкорпорувати їх у національне законодавство чи ні, - а й питання визначення точного обсягу цих прав і свобод. Це цілком логічно, адже ситуація в одній країні може помітно відрізнятися від ситуації в іншій країні.
Нарешті, наголосимо, що практично всі передбачені Конвенцією права визнаються за людиною, незалежно від наявності у неї громадянства. Як сказано в статті 1, права і свободи надаються всім, хто перебуває під юрисдикцією держави. В цьому полягає суть Конвенції: права людини є особистими та універсально застосовуваними правами; наявність статусу громадянина чи його відсутність зазвичай не мають ніякого відношення до користування людиною її правами і свободами.
Наведене вище дає змогу зробити висновки про те, що, для забезпечення застосування Конвенції – чи то шляхом її інкорпорації до національного законодавства, чи то шляхом вжиття спеціальних заходів правового характеру – слід послідовно і всебічно аналізувати практику Суду в її розвитку, а не тільки ті його рішення, які стосуються конкретної держави. Рішення стосовно інших держав формально не є обов’язковими для жодної іншої країни, але фактично містять позицію Суду щодо Конвенції та її вимог, і нехтування прецедентами Суду може призвести до помилок в інтерпретації положень Конвенції.
Практика Суду повинна досліджуватись не лише суддями, а й представниками виконавчих органів, а також законодавцями; певні події чи тенденції можуть унеобхіднити реформування законодавства чи правозастосовчої практики, і не варто чекати, доки люди почнуть оскаржувати застарілі закони чи відповідні дії. Застосування Конвенції в будь-якій правовій системі завжди означає додаткові обов’язки і додаткове навантаження на посадовців, суддів, адвокатів, викладачів і науковців, які мають забезпечити поширення знань про Конвенцію, краще розуміння всіма її положень, разом з практикою Європейського суду, і в кінцевому рахунку – належне застосування її положень. Це важко, надто коли не всі матеріали Суду перекладені мовою країни; проте ефективне застосування Конвенції в національному судочинстві є гідною метою як в інтересах держави загалом, так і в інтересах усіх, хто живе на її теренах.

 
 

Студентські статті