Конституційно-правовий статус Уповноваженого ВРУ з прав людини





ЗМІСТ

ВСТУП....................................................................................................................3
РОЗДІЛ 1. ІНСТИТУТ ОМБУДСМЕНА ЯК ЕЛЕМЕНТ НАЦІОНАЛЬНОЇ СИТЕМИ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ .........................6
1.1. Історія становлення інституту омбудсмена в Україні ……………………6
1.2. Правовий  статус Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини……………………………………………………………………………16
РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ДІЯЛЬНОСТІ УПОВНОВАЖЕНОГО ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ З ПРАВ ЛЮДИНИ....................................21
2.1. Права та обов’язки  Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини...................................................................................................................21
2.2. Реалізація повноважень Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини: проблеми та перспективи ………….....................................................29
ВИСНОВКИ......................................................................................................36
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА  ЛІТЕРАТУРИ......................38







ВИСНОВКИ

Парламентський контроль  за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав  кожного  на  території України  і  в  межах  її  юрисдикції  на постійній основі здійснює Уповноважений  Верховної  Ради  України  з  прав  людини (омбудсмен),  який  у  своїй  діяльності керується Конституцією України ,  законами  України,  чинними  міжнародними договорами,  згода  на  обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Інститут омбудсмена є не лише бажаним, а й необхідним елементом національної системи захисту прав людини, ключовою ланкою в процесі перетворень у країнах, що стали на шлях демократії та верховенства права. Саме Уповноважений з прав людини є невід’ємним елементом конституційної системи захисту прав і свобод людини і громадянина, яка включає в себе в першу чергу систему судів України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та міжнародні судові та інші органи, членом або учасницею яких є Україна.
Уповноважений  закладає підвалини нової правосвідомості не лише пересічних громадян, а й представників органів державної влади України, створює передумови для широкого застосування міжнародно-правових норм у національній правовій системі.
Прийнятий на основі Конституції України 23 грудня 1997 р. Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» передбачє створення “сильної” моделі омбудсмена.
«Сильна» модель українського омбудсмена, закладена в законі про Уповноваженого, має бути підкріплена низкою процесуальних норм у відповідних кодексах та законах. Вона характеризується наступними ознаками:
•    високим конституційним статусом Уповноваженого з прав людини, який закріплено в ст.55, 85, 101 Конституції України;
•    незалежністю Уповноваженого від будь-якого органу державної влади або місцевого самоврядування, їх посадових осіб;
•    запровадженням єдиної моделі омбудсмена на національному рівні;
•    широкою юрисдикцією Уповноваженого, яка поширюється як на органи державної влади, включаючи суди, так і на органи місцевого самоврядування та їх посадових осіб;
•    значними повноваженнями щодо проведення проваджень та перевірок, у тому числі з власної ініціативи для виявлення випадків порушень прав людини та здійснення постійного моніторингу за станом дотримання прав і свобод людини;
•    правом ініціювати обов’язкові для розгляду подання з викладенням рекомендацій щодо усунення виявлених порушень прав і свобод людини органами державної влади, місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, підприємств, установ організацій незалежно від форми власності, їх посадовими та службовими особами;
•    можливістю безпосереднього звернення до Уповноваженого широких верств населення;
•    гнучкістю та неформальністю процедури, свободою дій щодо відкриття провадження у тій чи іншій справі та ін.
Але для ефективного функціонування та результативної діяльності даного інституту в нашій державі необхідно не лише удосконалювати його діяльність, а й „оздоровлювати” суспільство, викорінювати корумпованість влади.








СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1.    Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» //Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 20. – С. 99-100.
Агєєв П. «Людина має право на звернення до Уповноваженого з прав людини чи ні ?» // Урядовий кур’єр, 21.04.1998р. – С. 14
2.    Барчук В. Б. Вдосконалення форм і методів діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2004. – № 5. – С. 102-111.
3.     Барчук В. Б. Вдосконалення форм і методів діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2004. – № 5. – С. 102-111
4.    Білик І. «Правовий статус омбудсмена» Урядовий Кур’єр, 1997, № 35 – С. 12.
5.    Бойцова В.В. Служба защиты прав человека и гражданина: Мировой опыт. – М.: БЕК, 1998. – 408с.
6.    Давиденко Є. «Служба омбудсмена в Україні»// Право України, 2001 -№ 6. – С. 132-134.
7.    Ждан О. «Людина має право на захист права?» // Голос України, 23.03.1997р – С. 5.
8.     Закоморна К.О. Особливості законодавчого регулювання діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини // Право України.–2000.–№1.–С.47-50.
9.     Захаров Є. Як зробити Омбудсмана ефективним // http://www.pravda.com.ua/ news/2006/6 /22/43356.htm
10.    Зеленцов А.Б. Контроль за деятельностью исполнительной власти в зарубежных странах. – М.: Изд-во РУНД, 2002. – 190с.
11.    Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні. Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. – К.: Книжкова друкарня Наукової книги, 2000. – 377с.
12.    Коструба В.В. Деякі аспекти становлення та еволюції інституту омбудсмана у Швеції. //Держава і право. Збірник наукових праць. Випуск 33. – К., 2006 – 56с.
13.     Куліш А. Інститут омбудсмана як елемент правоохоронної системи України //Підприємництво, господарство і право. – 2008. – №2. – С. 70-73
14.    Марцеляк О. В. Інститут омбудсмана: теорія і практика / Відп. Ред. О. Я. Ярмиш. – Харків, 2004.– 186с.
15.    Марченко М. Н. Сравнительное правоведение. Общая часть. Учебник для юридиче6ских вузов. – М.: Изд-во «Зерцало», 2001. – 478с.
16.    Наулік Н. Проблеми впровадження інституту омбудсмана // Прокуратура, людина, держава. – 2004. – № 5. – С. 102-109.
17.     Ролганчук А. «Омбудсмен – суддя без мантії (Впроваджена посада Уповноваженного Верховної Ради України з прав людини)» \\ Голос України, 10.12.1996. – С. 4.
18.    Тертишник В. Як нам владу поділити // Український юрист. – 2004. – № 1. – С. 45-46.
19.    Товт М. Права людини і права держави // Голос України, 04.01.1999. –С. 7.
20.    Товт М. Якому бути Закону україни про омбудсмена – Уповноваженого Верховнї Ради з прав людини? // Голос України, 04.02.1997.– С. 11.
21.    Тодика Ю. Марцеляк О. «Про створення системи Уповноваженого з прав людини в Україні» // Український часопис з прав людини , 1995. -№ 2 – С. 8-15.
22.    Тодика Ю., Марцеляк О. Інститут омбудсмена: світові моделі і досвід // Вісник Академії правових наук України. – 1998. - №2 (13). – С.57-66.
23.    Тодика Ю., Марцеляк О. Конституційно-правовий статус Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (порівняльно-правовий аналіз) // Вісник Академії правових наук України. – 1998. – № 3. – С. 29-37.
24.    Фомін О., Орлік М. «Створення посади – омбудсмен» // Фінанси України, 1997р. -№ 12.– С. 34-35.
25.    Хальота А. «Щодо захисту конституційних прав шляхом звернення до Уповноваженого Верховнї Ради з прав людини»// Право України, 2000. -№ 3.–С.33.
26.    Хаманева Н. Ю. Охрана прав граждан в зарубежных странах. Институт омбудсмана, – М., 1991. – 286с.
27.    Хаманева Н. Ю. Уполномоченный по правам человека – защитник прав граждан. – М., 1998. – 164с.


 
 

Студентські статті