Антонімія поезії Лесі Українки




Зміст

Вступ 3
РОЗДІЛ 1. МЕТОДОЛОГО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ 6
1.1 Дослідження художнього тексту як одиниці комунікативного акту 6
1.2 Поняття лексичної антонімії 10
РОЗДІЛ 2 АНТОНІМІЯ ТА ЇЇ СТИЛІСТИЧНІ ФУНКЦІЇ В ПОЕЗІЯХ
ЛЕСІ УКРАЇНКИ 22
2.1 Антонімічна градуальна якісна протилежність і протилежність
координаційних понять у поезії Л. Українки 22
2.2 Комплементарні антоніми у поезіях Л. Українки 27
2.3. Антоніми – контративи в поетичних текстах Л. Українки 31
2.4. Антоніми і контекст 35
2.5. Стилістичне використання Л. Українкою лексичних антонімів у
поезії 37
Висновки 46
Список використаних джерел та літератури 52
 

 

 

Висновки

Проблема вивчення мови художніх творів має тривалу історію, вона по-різному розв’язувалася в залежності від рівня розвитку мовознавства і суміжних із ним наук, від світоглядної позиції дослідника.
Метою лінгвістичного аналізу тексту є вивчення різних елементів мови в тій мірі, в якій вони пов’язані з розумінням літературного твору як такого. В той же час завдання, які виконують вказані види аналізу, не збігаються повністю: те, що є метою лінгвістичного аналізу, є засобом для стилістичного, а те, що є метою літературного, – один із засобів стилістичного аналізу. В цілому ж лінгвістичний, стилістичний і літературознавчий види аналізу досліджують текст, його змістову структуру.
Важливе місце у поетичному мовленні Лесі Українки посідають лексичні антоніми як художній засіб експресивного підсилення вираження почуття і думки. Традиційно антоніми характеризують як слова, що мають протилежне значення Антоніми – це слова, які належать до однієї частини мови, але не можна ігнорувати систематичне вживання у художньому тексті поряд з одночастиномовними міжчастиномовних антонімів.
Зазвичай виділяються три ознаки, за якими антонімічні слова вступають у відношення опозиції: градуальність / неградуальність ознаки; спрямованість / неспрямованість дії чи ознаки; відповідність одному явищу чи процесові.
Аналізований клас антонімів у поезіях Лесі Українки представлений перш за все якісними прикметниками і співвідносними з ними іменниками та прислівниками, а також займенниками та словами категорії стану і деякими іншими категоріями слів, що виражають координаційні поняття.
Комплементарні антоніми представлені у Л. Українки порівняно невеликою кількістю антонімічних пар. Серед них є антоніми-іменники, антоніми-прикметники та антоніми-прислівники. Доречно буде підсумувати, що питання про комплементарні антоніми, що протиставляють живі істоти за статтю, ще недостатньо вивчене і не має однозначного розв’язання.
Формою опозиції в антонімів, що виражають протилежну спрямованість дій, ознак і властивостей, є антонімічна пара. Це протилежність двох дій, ознак чи властивостей, у котрій можна виділити декілька підтипів. Перш за все, симетричні відношення, коли обидві дії (ознаки) спрямовані одна проти другої, і несиметричні відношення, де одній дії (ознаці) протистоїть друга, спрямованість якої не виражена.
Поряд з антонімами, протилежність значень яких пізнається як у тексті, так і поза ним, нерідко зустрічаємо в Українки слова, що вступають в антонімічні відношення тільки у певному тексті, тільки у визначеній ситуації. Частіше за все такі слова вживаються у переносному, образному смислі і поза текстом не мають протилежного значення, тобто в загальному вжитку не є антонімами.
Семантична природа антонімів, що передбачає вираження протилежностей, дозволяє широко використовувати їх як яскравий виразний засіб у художній мові. Антоніми, що використовує Українка, відтворюють його темперамент, бо саме за допомогою антонімів поет може звести і протиставити полярні почуття і настрої. Митець бачить життя у контрастах, що свідчить не про протиріччя, а про цілісність сприйняття ним дійсності.
При аналізі стилістичних функцій синонімів у поезіях Л.Українки говорилося, що в поетичному творі має важливе значення не тільки семантика слів, а і способи їх введення в художній текст. Це положення стосується і антонімів. Поетична майстерність Л.Українки виявляється не тільки в нових смислових зв’язках антонімічних слів у тексті, а і в способах їх введення в текст. Одним із поширених у поетеси прийомів є уживання антонімів з антонімічними епітетами з метою посилення протиставлення. Другим способом включення антонімів у текст у поезіях Л.Українки є антонімічний паралелізм.
Ведучи мову про стилістичні особливості антонімії в поезії Лесі Українки можна зазначити, що:
1) у поезії виявлено три типи антонімів: градуальні, антоніми-комплементативи, антоніми-контративи;
2) найбільш уживаними серед них є градуальні (близько 80%) антоніми, до яких належать слова, що реалізують контрарну протилежність. Цей тип антонімів включає вісім тематичних груп, серед яких:
а) домінують антонімічні пари на позначення психічної та фізіологічної характеристики людини та її стану. У ній поет надає перевагу градуальним опозиціям горе (печаль, мука, сум, біль, тривога) – щастя (радість, відрада), любов – ненависть;
б) мало поступаються першій групі антонімічні пари, що позначають координаційні поняття. Опорним образом цієї групи є градуальна опозиція день – ніч;
в) невеликою кількістю слів представлені інші тематичні групи, що включають:
•    градуальні антоніми, які реалізують етичну й естетичну оцінку явищ. У цій групі виділяється опозиція старий – новий;
•    антонімічні слова, що характеризують явища природи та стани погоди з опорним образом сонце – туман (мряка);
•    градуальні опозиції на позначення кількості, порядку розташування предметів, часу подій, серед яких домінуюча – мить – вічність (ера, безмежність);
•    антонімічні пари, що позначають фізичні якості, властивості чи стани предметів з опорною опозицією тиша (мовчання, безгоміння) – крик (рев, гук);
•    градуальні опозиції, що характеризують соціальні явища з домінуючим антонімічним образом володар (ґазда) – раб (хлоп, невільник);
•    антоніми на позначення оцінки характеру та поведінки, зовнішнього вигляду та фізичних якостей людини, серед яких виділяється опозиція юність – старість;
3) менш чисельними, ніж градуальні є комплементарні антоніми (близько 10%), які включають антонімічні пари, що характеризуються кожне своїм значенням і доповнюють одне одного до вираження всього родового поняття. Антоніми-комплементативи, що використовує Леся Українка, поділяються на три групи за морфологічними ознаками: іменникові, прикметникові та прислівникові. У визначених групах наскрізний опорний образ – життя (живий, безсмертний) – смерть (мертвий, смертний, потойбічний);
4) антоніми-контративи, як і антоніми-комплементативи, представлені у поезії Лесі Українки порівняно невеликою групою антонімічних пар (близько 10%). Цей тип антонімів включає слова, які представляють векторну протилежність і діляться у Лесі Українки на п’ять тематичних груп:
а) антоніми, що характеризують соціальні явища (зло – добро);
б) антоніми на позначення руху предмета у просторі (прийшов – пішов);
в) антоніми, що відтворюють різного роду конкретні дії (відчини – зачини);
г) антоніми, які характеризують явища природи (дмуть – перестануть);
д) антоніми, що виражають різні емоції, почуття (захолодив – зігрій). У поета переважають антоніми, що виражають почуття, внутрішній стан, емоції, а не матеріальні явища;
5) поетичній мові Лесі Українки властиве вживання контекстуальних антонімів, переважно іменникових (вогонь – крига, мир – смерть). Характерним є використання кількох пар контекстуальних антонімів для розбудови тексту, для вираження чи зняття внутрішнього напруження. Діапазон порівнюваних, зіставлюваних та протиставлюваних понять надзвичайно широкий і водночас існує коло домінуючих тематичних груп і образів в кожному із типів антонімів.
У нашій роботі ми здійснили аналіз зображувальних функцій різних контрастних опозицій, що властиві поетичній мові Лесі Українки, і це дає право зробити певні узагальнення:
1) найбільш поширеним явищем, за допомогою якого поет досягає яскравого стилістичного забарвлення антонімічних опозицій, є антитеза (нерозгорнута, розгорнута, структурно складна), яка може виступати у поета як засіб реалізації експресивно-переносного значення слів, служити обрамленням цілої тематичної групи антонімів, характеризувати градацію якоїсь якості чи закономірності або градацію назв часових і просторових;
2) в антонімічних текстах поета реалізуються такі види семантичних відношень (значень), як:
а) кон’юнкція (антонімічна єдність), яка знаходить вираження у поета за допомогою сполучника і (й), що підкреслює деякі із значень і об’єднує протилежності в одне ціле (віки й хвилини), і заперечних часток не, ні (ані), що підкреслюють відсутність чітко вираженої ознаки чи дії (ні жити – ні вмерти);
б) охоплення всього класу предметів, розділених на протилежності. Такі конструкції у Лесі Українки характеризують здебільшого безмежність часу і простору (ера (безмежність) – мить);
в) суперечність (поєднання протилежних начал), що базується у поета на оцінному характері значень переважно прикметникових антонімів (світлі й скорботні);
г) взаємне перетворення, тотожність протилежностей, що дає змогу з’єднати протилежності в щось єдине. Особливо виділяються у поета прикметникові опозиції (перший – останній);
д) зіставлення, яке досягає у поета особливо високої концентрації в порівняльній конструкції (тоді – як зараз);
е) чергування (послідовність), що у письменника виявляється переважно в дієслівній антонімії й підкреслюється сполучником то (то зрівня – то нагромаджує);
є) диз’юнкція (сильна і послаблена), антонімічний контраст якої в Лесі Українки створюють здебільшого повторювані сполучники (або) – або, (чи) – чи (або мир – або смерть);
3) одним із поширених засобів образності в поетичних творах Лесі Українки є оксиморон, що зустрічається переважно в поєднанні означуваного й ознаки (беззвучний крик, невічне довголіття);
4) широке використання різночастиномовних антонімів, що дають можливість особливо глибоко розкрити сутність позначеного в його складному протиріччі – одна із стильових ознак Лесі Українки. Такі антоніми у поета поділяються на три типи:
а) антонімічні опозиції, які не утворюють одночастиномовну антонімію (зрячі – засліпла);
б) антонімічні опозиції, які утворюють конструкції з іншими антонімічними смислами (подвиг (свята) – діло буденне (будні));
в) антонімічні опозиції, що відповідають одночастиномовній антонімії (безсмертя – смертний, добрі – злість).
Найчисельнішою різночастиномовною опозицією в поетичній мові Лесі Українки є опозиція прикметник – іменник.
 
 

Студентські статті