Караїми в Україні історико-релігійний аспект




Караїми в Україні: історико-релігійний аспект.

Зміст

Вступ………………………………………………………………………………3
Розділ 1. Віровчення караїмів: становлення та сутність……………..........8
1.1 . Виникнення та розвиток караїмства…………………………………..........8
1.2 . Специфіка віровчення, культової практики та організації караїму……..20
Розділ 2. Караїзм в Україні: основні віхи історії…………………………...33
2.1. Поява громад караїмів в українських землях та їх поширення………….33
       2.1.1. Перші караїмські общини в Кримському ханстві………………….33
       2.1.2. Переселення частини караїмів на терени заходу Україну………...37
2.2. Становище караїмства в ХVII – ХІХ ст. ………………………………….42
       2.2.1. Політика Російської імперії щодо караїмів та її наслідки………...42
       2.2.2. Караїмські громади в Австро-Угорщині……………………………47
2.3. Караїмські общини у ХХ ст………………………………………………..50
Розділ 3. Проблеми караїмства в незалежній Україні та шляхи їх подолання……………………………………………………………………….59
3.1. Сучасний стан караїмських громад в Україні…………………………….59
3.2. Діяльність Всеукраїнської Асоціації кримських караїмів «Кримкарайлар»....................................................................................................67
3.3. Перспективи відродження релігійно-культурних традицій караїмів……74
Висновки………………………………………………………………………...80
Список використаних джерел та літератури……………………………….87



Висновки
Караїмське віровчення виникло в першому столітті нашої ери. Ця релігія базується на Старому Завіті (у минулому караїми називали себе синами Святого Писання). Деякі вчені відносять виникнення караїмської віри до часу земного життя Ісуса Христа і вважають, що вона сформувалося під безпосереднім впливом засновника християнства.
Важливу роль в організації духовної структури, становленні й оформленні караїзму зіграло вчення Анана ібн Давида (752-840) з Басри. Анан не претендував на те, що він пророк. Майже все, чому він учив, знаходимо в одкровеннях трьох пророків – Мойсея, Ісуса Христа і Мухаммеда. Прихильників цього вчення спочатку називали ананітами. Пізніше з'явився сучасний релігійний термін «караїми» (караїти). Служителі культу виводять його від слів того ж кореня з текстів Старого Завіту і Корану, перекладаючи, як ті, що «читають», «заклинають», «знавці Святого Писання».
До основних чинників виникнення караїмського віровчення відноситься: політико-релігійна боротьба всередині багдадської єврейської общини, потреба у власному розгляді та інтерпретації Священного Писання замість поширення настанов духівництва, що будувалися на основі життєвих потреб, асиміляція раннього християнства з давньотюркською релігіїєю – тегріанством. Також до чинників формування караїзму можна віднести його догматичну спорідненість з християнством та ісламом, що дало можливість новоутвореній вірі отримати їх визнання.
Поширення та розквіт караїмського віровчення прийшовся на початок VIII – XIIІ cт.: його релігійні общини швидко поширювалися за межі Багдаду і Персії на території сьогоднішніх Ірану, Іраку, Єгипту, Сірії, Туреччини та інших країн. За різними даними, караїзм прийняли 30-40 відсотків іудеїв. Найбільшого поширення караїзм набув у Хазарському каганаті, а саме – на території Криму, де став етнічною вірою кримського населення – караїмів.
Зрозуміло, що караїзм мав зіткнутися з різкою критикою домінуючих релігій – іудаїзму, християнства, ісламу. Послідовниками Анна були Веніамін Нахавенді і Данило аль-Куміси, що жили в IX ст. в Ірані, та один із найвідоміших авторів законодавчих творів середньовіччя Абу Юсуф Якуб аль-Киркисані, що жив у першій половині X ст. в Єгипті. В основній його «Книзі світив і наглядових башт» викладені закони караїмського права. Вони розвинули і догматизували засади караїзму, створивши релігію, спроможну відстоювати своє віровчення.
Не дивлячись на велику тотожність учення Анана, Мухаммеда та Ісуса Христа, караїзм все ж таки у багатьох виявах є оригінальним. Його самобутність полягає в можливості тлумачити алегорично Старий Завіт і не з усім у ньому погоджуватися. Допускається також вважати обов'язковим для себе тільки те, що віруючий рахує за правильне. Віровчення цієї течії дає можливість  для   кожного,   завдяки   свободі   думки, спираючись на свій розум і совість, жити за повчаннями Мойсея, Христа або Мухаммеда, оскільки всі троє були визнані в ній пророками. Караїми вірять в єдиного і могутнього Бога, який сотворив усе суще. Він визначає людям нагороди і покарання за заслуги кожного і воскресить мертвих у день суду, час якого ще не визначено. Душа трактувалася як безсмертна і її доля залежить від поведінки людини під час життя на землі. Особливо шанується ними Пятикнижжя Мойсея та заповідь милосердя. Вони вірять в розум віруючих та вважають, що людина не повинна наслідувати тільки те, чому її вчать, а повинна старатися сама дійти до істини.
Особливістю культової практики послідовників караїзму є те, що перебування в приміщенні кенаси надається тільки чоловікам, а жінки розміщуються на спеціальному балконі. Підлога в приміщеннях кенаси вистелена килимами. Оскільки, значну частину богослужіння віруючі проводять на колінах. Перед входом у храм потрібно  роззутися і омити руки та ноги. Караїми відвідують кенасу двічі на день – рано та ввечері. Їхні богослужіння складаються з декількох частин – хвалебної, вдячної, покаянної, молитовної, сповідної. Віруючі в молитві надають значенню не кількості слів, а глибині почуттів. Богослужіння проводиться переважно на караїмській мові. Святкуються ними основні свята, котрі згадуються у Старому Завіті. Для караїмів субота є днем відпочинку, саме тому навіть їжа ними готується завчасно в п’ятницю, а основну частину доби вони присвячують молитвам. До найважливіших свят караїмів відноситься Пасха, П’ятидесятниця та Трійця. Пасха відзначається у четвер, у відповідності з тим, що Ісус Христос святкував її останній раз у четвер вечором напередодні п’ятниці. Караїми обов’язково дотримуються постів, які пов’язуються з поминанням померлих. Постяться караїми індивідуально: кожен сам обирає для цього час. У їхній культові практиці прослідковується також заперечення обов'язкової літургії.
 Духовним і світським главою караїмів є вибірний гахан. Він спостерігає за веденням газзанами метричних записів, керує всіма справами, що стосуються релігійного життя караїмів, що проживають у підвідомчому йому окрузі. Обираються й священики – газзани, старости казначейства кенаси та общин (габаї), а також служителі храмів (шамаши), котрі запалюють свічки і відповідають за господарство кенас. До газанів висуваються суворі вимоги: відмінне знання релігії  і обрядів, рідної караїмської, біблійної і державної мов. Претендент на газзана   повинен мати незаплямовану репутацію та повагу в суспільстві. Особливістю діяльності газзанів є те, що вони розглядають та вирішують сімейні сварки, що забезпечує їх особливе місце в житті общини. 
Початковий етап поширення караїмів на українських землях відноситься до періоду існування Хазарського каганату (VIII - X ст.). Більшість дослідників вважають, що їх предками були племена, які входили до складу хазарської держави і місцевого населення Криму та відрізнялося строкатим етнічним складом. Найдавніша письмова згадка про цей народ належить самим же караїмам, вона датується 1278 р. У Кримське ханство караїми потрапили мирним шляхом, де їх було визнано політичною одиницею, яка отримала пільги і гарантії внутрішньої побутової незалежності. Вони були в дружніх взаєминах з родинним тюркським оточенням, від якого відрізнялися в основному релігією. Духовним центром кримських караїмів було місто-укріплення Кирк-Єр (Джуфт Кале), яке розташоване неподалік від столиці Кримського ханства - Бахчисараю. Окрім Кирк-Єра (Джуфт Кале) караїми жили в горах і передгір'ях Криму та містах Солхате (Старий Крим), Кафе (Феодосія), Гезльове (Євпаторія). Караїми, що жили в Кримському ханстві, користувалися самоврядуванням і були звільнені від багатьох податків.
Одним із традиційних місць проживання караїмів в Україні також є західні області нашої країни. У XIII ст.  Данило Галицький запросив караїмів на землі Галицько-Волинського князівства. У 1246 р. 80 караїмських сімей із кримських міст Солхата, Мангупа і Кафи переселилися до Галича. У цьому місті до наших днів збереглася караїмська община, проте нині її чисельність скоротилася до критичного рівня. В кінці XIV ст. караїми розселяються в Литві. Литовський князь Вітовт після походу до Криму привів з собою до Литви декілька сотень караїмських і татарських сімей. Будучи вмілими воїнами, переселені Вітовтом караїми охороняли княжий замок і кордони держави. Поступово з’являлися караїмські общини й в інших містах Західної України – Львові, Луцьку, Деражно та Кикизові.
Після приєднання Криму до Російської імперії в кінці XVIII ст. місто Джуфт Кале поступово покидають жителі, і релігійний центр караїмів переноситься до Євпаторії. Кримських караїмів прирівняли до інших жителів півострова та надали їм велику кількість вигід та полегшень, включаючи можливість володіння нерухомим майном. Караїзм в Російській імперії визнавався самостійним віровченням. Саме тому у паспортах кримських караїмів вказувалося "віросповідання караїмське". Їх общини мали право духовного самоврядування, що сприяло поліпшенню становища народу та його збереження. Поступово караїми розселились і за межами півострова – в імператорських столицях Санкт-Петербурзі і Москві, в Новоросійську та в містах України - Києві, Харкові, Одесі, Миколаєві, Катеринославі, Бердянську. До 1917 р. в Російській імперії налічувалося 40 караїмських общин, 20 караїмських кенас. Загальна чисельність караїмів складала 14000 осіб.
У Західній Україні караїмів також звільняли від деяких податків і вважали мирним та працьовитим народом. Кожна їхня община мала свою кенасу. Та все ж, не дивлячись на це, у середовищі караїмів відбувався певний релігійний занепад. Підтвердженням цього стало незнання більшістю караїмів гебрайської писемності, що відкидало можливість читання священного письма в оригіналі.  З прибуття до Галича братів Гамишбарів з Литви починається нова епоха в житті галицьких караїмів. Старший з них Йосиф став газаном общини і реформував її за литовським зразком. Вони розвернули дуже жваву діяльність як в релігійному, так і в суспільному житті своєї невеликої общини.
Скорочення чисельності караїмів у ХХ ст. пояснюється двома війнами, декількома голодуваннями та епідеміями. Головна ж причина полягає у динамічній асиміляції через поширення змішаних шлюбах. Після Жовтневої революції 1917 р. певна частина кримських караїмів разом з військами Врангеля емігрувала з Росії до Польщі, Франції, Німеччини та Туреччини.
За радянської влади практично повністю ліквідовувалися караїмські общини і їх релігійні структури. У 1930-1940 рр. національні організації та храми караїмів були закриті. Релігійні обряди стали відправлятися переважно вдома. В колишньому СРСР діяв лише один храм караїмів у Траках (Литва). Караїмів було позбавлено їх храмів і шкіл, а відтак можливості вивчати рідну мову, історію і культуру. В жалюгідному стані опинилися караїмські святині – фортеця Джуфт Кале та її храми, прилегле до неї родове кладовище, кенаси Євпаторії. Було також знищено або зруйновано велику кількість пам'ятників на кладовищі Балта Тімейз. Під час Другої світової війни караїми, як правило, не піддавалися переслідуванням з боку окупаційних властей, оскільки німецькі дослідники їх не відносили до євреїв. Лише у деяких місцях (наприклад, у Києві) вони розділили долю євреїв, оскільки багатьох з них знищили в Бабиному Яру. Після звільнення Криму від фашистів частина караїмів була депортована разом з кримськими татарами й іншими народами, оскільки вважалося, що вони масово співпрацювали з німцями.
Згідно з останнім переписом населення України (2001р.), у Криму налічується 786 караїми (0.03 % населення автономії), а всього по Україні їх 1196 осіб. З XIX ст. караїми проживають в кримських містах Сімферополь, Євпаторія, Бахчисарай, Феодосія, Севастополь, Ялта, Керч і Вірменський Базар. На сьогоднішній день, за приблизними оцінками, караїмська євпаторійська община налічує близько 360 осіб. Приблизно стільки ж караїмів живе і в Сімферополі. Ще близько 100 осіб – у Феодосії, приблизно 50 – в Севастополі, 30 – в Ялті, 50 – в Бахчисараї. Нині караїмська община Криму намагається відродити практично повністю втрачені за час атеїстичного диктату релігійно-культурні традиції. Більшість із сучасних кримських караїмів – люди з вищою освітою. Це переважно працівники науки, культури, освіти. Особливо виразно цей процес прослідковується у Євпаторії, де знов почав діяти один із молитовних комплексів і знаходиться в процесі реставрації інший. На жаль, слід зазначити, що далеко не всі традиції, особливо ті з них, які пов'язані з релігійними практиками, вдається відновити в тій формі, у якій вони існували до революції. Перепонами цьому залишається ряд проблем, зокрема це відсутність правової бази для забезпечення представництва в органах влади; можливість надання відповідного статусу національним святиням; повернення народові культових та общинних приміщень; створення та реалізація програм збереження народу та його віровчення;  відкриття бібліотек та етнографічних музеїв; надання можливості спілкуватися караїмам різних держав; повернення депортованих; збір предметів матеріальної культури; дослідження і детальне ознайомлення з історією та релігією караїмського етносу.
Всеукраїнська Асоціація кримських караїмів «Кримкарайлар» була створена для об'єднання представників караїмського народу на території України,  шляхом збереження і розвитку його матеріальної та духовної культури. Члени цієї організації беруть участь в різних конференціях, виставках й інших заходах, що проводяться Асоціацією, і общинами Криму, відзначають народні та релігійні свята. Головними напрямами діяльності Асоціації є: вивчення рідної мови; збереження святинь, національно-культурних і релігійних традицій (свята фольклору, видання літератури); створення учбових закладів; реалізація програм національно-культурного розвитку; збереження культурного спадку, пам'ятників історії та культури, місць поховання; розробка і здійснення спільних проектів за участю караїмських об'єднань України й іноземних установ та організацій.
Караїмський народ Криму всупереч усім бурям історії зберігся з першого тисячоліття до наших днів. Представників цього етносу залишилося менше 2 тисяч. За цей час цілий ряд більш чисельніших народів відійшли в небуття, залишивши після себе лише археологічні пам'ятники, епіграфіку, навіть рукописи. Але не звучить їх слово, не відроджуються традиції, не збільшуються культурні цінності, які стали надбанням музеїв. Зберегти ідентичність такого маленького народу  дуже важко, особливо в XIX - XX ст. у зв'язку з швидким зростанням урбанізації, міграцій населення, інформаційним тиском з боку сильніших народів. Не слід забувати і спустошливі війни ХХ ст., які поставили під загрозу саму фізичну основу існування багатьох народів. Але все таки караїми вижили. І тепер, після проголошення незалежності України, у караїмів з'явилася можливість відродити культурні та релігійні традиції на своїй батьківщині - в Криму. З’явилася можливість вивчати свою напівзабуту мову, зберегти та дослідити історичні пам’ятки. Та все ж без дієвої підтримки держави неможливо відродити етно-культурну спадщину караїмів. Необхідна розробка спеціальної державної програми по збереженню цього народу, у якій мають бути передбачені всі необхідні для цього засоби.













CПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:
1.    Бакалярчик М. Походження караїмів (у світлі антропологічних досліджень 30-70рр. ХХ ст.) // Караїми Галича: історія та культура. Матеріали міжнародної конференції. Галич, 6-9 вересня 2002. – Львів-Галич: Сполом, 2002. – С. 156-158.
2.    Бебеш Б. Крымские караимы – тюрки // Крымские известия. – 1997. – № 12. – С. 8-10.
3.    Белый О. Из истории караимской общины Крыма в конце VIII- начале XIX в. // Крымский музей. – 1995. - №1. – С. 34-45.
4.    Богачевська І. Малий народ на роздоріжжі (Про самоіндефікацію кримських караїмів) // Наука і релігія. – 2003. – № 11. – С. 8-12.
5.    Богославская В. Научный Совет Ассоциации «Крымкарайлар» // Къырым. – 2009. – № 78. – С. 12.
6.    Герцен А., Могаричев Ю.  Крепость драгоценностей. Кырк-ор. Чуфут-кале. – Симферополь: Таврия, 1993. – 128 с.
7.    Горюнова О.  Караимы в Крыму: истоки и современность. – Симферополь: Таврия, 2007. — 63 с.
8.    Дашкевич Я. Міграція караїмів у Русь-Україну та Литву (ІХ-ХІV ст.) // Караїми Галича: історія та культура. Матеріали міжнародної конференції (додаток). Галич, 6-9 вересня 2002. – Львів-Галич: Сполом, 2002. – С. 164-192.
9.    Дехтярьова Н. Волинсько-галицька караїмська спільнота // Караїми Галича: історія та культура. Матеріали міжнародної конференції (додаток). Галич, 6-9 вересня 2002. – Львів-Галич: Сполом, 2002. – С. 197-199.
10.     Дзюба А. Караимские адреса Харькова // Къырым. – 2007. – № 38. – С. 8.
11.     Зайончковский А. Очерки караимской религии. – Симферополь: Таврия, - 2008. – 31 с.
12.     Єшвович Я. Галицька караїмська громада в ХХ ст // Караїми Галича: історія та культура. Матеріали міжнародної конференції. Галич, 6-9 вересня 2002. – Львів-Галич: Сполом, 2002. – С 4-11.
13.     Історія релігії в Україні. Навчальний посібник / За ред. А. Колодного і П. Яроцького.— Київ: Знання, 1999.— 756 с.
14.     Караїми Галича: історія та культура. Матеріали міжнародної конференції. Галич, 6-9 вересня 2002. – Львів-Галич: Сполом, 2002. – 211 с.
15.    Караїми Галича: історія та культура. Матеріали міжнародної конференції (додаток). Галич, 6-9 вересня 2002. – Львів-Галич: Сполом, 2002. – 211 с.
16.     Катик Г. Караимская община в прошлом и настоящем // Караїми Галича: історія та культура. Матеріали міжнародної конференції (додаток). Галич, 6-9 вересня 2002. – Львів-Галич: Сполом, 2002. – С. 200-202.
17.     Кафели В., Лебедева Э. Караимы – древний народ Крима. – Симферополь: Таврия, 2003. – 136 с.
18.     Кафели А. Об основании и глобальной роли караимской ученой мысли в регеоне современных Западной Украины и Литвы // Караїми Галича: історія та культура. Матеріали міжнародної конференції. Галич, 6-9 вересня 2002. – Львів-Галич: Сполом, 2002. – С 65-75.
19.     Колодний А. Етнічні релігії: караїми // Релігійна панорама. – 2002. – № 12. – С. 15-16.
20.     Колодний А. Етнічні релігії: Караїми мають три гілки // Релігійна панорама. – 2003. – № 4. – С. 14-15.
21.     Колодний А. Національні релігії: караїми // Релігійна панорама. – 2005. – № 9. – С. 17-18.
22.     Колодний А. Національні релігії: Караїмську кенасу в Києві нині займає Будинок актора // Релігійна панорама. – 2005. – № 11. – С. 25.
23.     Колодний А. Національні релігії: Проблема кримських караїмів обговорювалася на перших громадських читаннях в Сімферополі // Релігійна панорама. – 2005. – № 4. – С. 25.
24.     Колодний А. Національні релігії: У світі проживає всього біля двох тисяч караїмів – представників одного з наймалочисельніших народів планети // Релігійна панорама. – 2005. – № 8. – С. 31-32.
25.     Кочубей Ю. Судьба караимского народа // Къырым. – 2009. – № 77. – С. 12.
26.     Крымские караимы. Историческая территория. Этнокультура. — Симферополь: Таврия, 2005. — 224 с.
27.     Крымские караимы. Происхождение, этнокультура, история. – Симферополь: Таврия, 2007. — 160 с.
28.     Крымские караимы-тюрки (крымские караи) // Відродження. – 2000. –  №1. –  С. 19-21.
29.     Лебедева Э.  Очерки по истории крымских караимов-тюрков. — Симферополь: Таврия, 2000. — 116 с.
30.     Мазур О. Антропологічні дослідження караїмів (кін ХІХ-XX ст.) // Караїми Галича: історія та культура. Матеріали міжнародної конференції. Галич, 6-9 вересня 2002. – Львів-Галич: Сполом, 2002. – С. 84-89.
31.     Максимчук А. В реку лжи можно войти дважды? // Къырым. – 2008. – № 68. – С. 11.
32.     Михайлов С. Московские караимы в 1920-1980-х годах // Восток. – 2005. – № 5. – С. 45-54.
33.     Михайлов С. Прошлое и настоящее караимов // Азия и Африка.– 1997. – № 10. – С. 24-25.
34.     Ормели В. Крымские караимы – караи // Голос Криму. – 2008. - № - 32. – С. 15. 
35.     Ормели В. Малый возраст - большие дела // Къырым. – 2009. - № 78. – С. 9-10.
36.     Ормели В. Через века шагая вместе // Крымские известия. – 2005. – №103. – С. 5-6.
37.     Ормели В. Полканов Ю. Крымские караимы – караи // Къырым. – 2008. - № 55. – С. 7.
38.     Павленкова Н. Единственное в России // Евпаторийская здравница. – 1995. –  № 74. – С. 25-32.
39.     Полканов А.  Крымские караимы. — Бахчисарай: Крымучпедгиз, 1993. — 90 с.
40.     Полканов А.  Крымские караимы (караи — коренной малочисленный тюркский народ Крыма). — Париж, 1995. — 246 с. 
41.     Полканов Ю. Вероисповедание караимское // Наука и религия. – 1993. –  № 9. –  С. 32-33.
42.     Полканов Ю. Караїзм // Релігієзнавчий словник. – Київ: Червона хвиля, 1996. – С. 148.
43.     Полканов Ю. Обряды и обычаи караимов-тюрков: женитьба, рождение ребенка и похороны. – Бахчисарай: Крымучпедгиз, 1994. – 67 с.
44.     Серюгин С. Святыня для караимов// Крымские известия – 2007. - № 150. – С. 18-19.
45.     Сигаева Г. Крымские караимы и их вклад в многонациональную культуру России и Крыма // Культура народов Причерноморья. – 1997. –  № 3. – С.  5-9.
46.     Сигаева Г. Крымские караимы как часть русского социокультурного мира (XIX – начало ХХ вв.) // Материалы научно-практической конференции «Крым в контексте русского мира: язык и культура».– Симферополь: Таврия, 2004.– С. 54-63.
47.     Смирнов А. Дети хозарских степей // Кореспондент. – 2003.–  № 39. – С. 24-25.
48.     Стариков С. Обращаясь к истории // Крымские известия. – 2000. - № 15. – С. 12-15.
49.     Тирияки В. Сохранение религиозных традиций караимов Галича на рубеже ХХ-ХХІ в. // Караїми Галича: історія та культура. Матеріали міжнародної конференції. Галич, 6-9 вересня 2002. – Львів-Галич: Сполом, 2002. – С. 65-75.
50.     Топорков А. Помнят камни Джуфт – Кале след малого, но славного народа// Крымские известия. – 2003. - № 36. – С. 14-15.
51.     Федорук О. Караїми як етнос: самоіндентифікація культури народу в Україні // Караїми Галича: історія та культура. Матеріали міжнародної конференції (додаток). Галич, 6-9 вересня 2002. – Львів-Галич: Сполом, 2002. – С. 193-196.
52.     Фуки А. Караимы – сыновья и дочери России. – Москва: Интерпринт, 1995. – 152 с.
53.     Шабаровський В. Ще раз про деражненських караїмів // Вічне слово. – 2001.–  № 33. – С. 2.
54.     Шабаровський В. Ще раз про деражненських караїмів // Вічне слово. – 2001.–  № 34. – С. 4.
55.     Шайтан И. Балта – Тиймез // Крымские известия – 1998. - № 19. – С. 8-12.
56.     Шайтан И.   О судьбах караимских кенас в Крыму  // Мещанская газета. - 1994. –  № 22. - С. 8.
57.     Шапшал С.  Караимы в Крыму: краткий очерк. — Симферополь: Таврия, 2006. — 50 с.
58.     Шевченко В. Караїзм // Словник довідник з релігієзнавства. – Київ: Наукова думка, 2004. – С. 179.


 
 

Студентські статті