Атеїзація населення України в добу більшовицького режиму 1920-1930




 
ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ    3
ВСТУП    4
РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ    14
1.1. Етап наукової розробки проблеми    14
1.2. Актуалізовані архівні документи і матеріали    24
Висновки до розділу 1    41
РОЗДІЛ 2. ПАРТІЙНО-ДЕРЖАВНА РЕЛІГІЙНА ПОЛІТИКА БІЛЬШОВИЦЬКОГО РЕЖИМУ В УКРАЇНІ (1920-1930-ТІ РР..)    42
2.1. Механізм регулювання державно-церковних відносин    42
2.2. Напрями, форми та методи антирелігійної пропаганди    48
Висновки до розділу 2    58
РОЗДІЛ 3. СОЦІАЛЬНИЙ ВИМІР  АТЕЇЗАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА: ФОРМУВАННЯ НОВИХ МОРАЛЬНО-ЦІННІСНИХ ІМПЕРАТИВІВ     59    
3.1. Ситратифікація українського суспільства в умовах впровадження більшовицької моделі державно-церковних відносин    59
3.2. Утвердження комуністичного побуту в суспільстві радянської України    78
3.3. Регламентація сімейно-шлюбних відносин як фактор атеїзації свідомості    94
Висновки до розділу 3    106
ВИСНОВКИ    107
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ    112

 

 
ВИСНОВКИ

Отже, питання державно-церковних відносин було ґрунтовно досліджено в узагальнюючих працях І.Винниченка, В.Даниленка, Г.Касьянова, С.Кульчицького, І.Рибалки, Ю.Шаповала та ін. Науковий аналіз так званого «релігійного непу» (1921-1928 рр.) та «форсованого будівництва соціалізму» (1929-1930-ті рр.) проводили О.Галамай, Ю.Зінько, А.Матвеєв, Б.Хіхлач, В.Гордієнко, І.Грідіна. Вивченням державної політики щодо церкви займалися А.Зінченко, В.Пащенко, А.Киридон, В.Силантьєв, Г.Славута, Ю.Бондарчук та інші.
В свою чергу характер обновленського розколу інтерпретували С.Івженко, А.Киридон, В.Пащенко, С.Жилюк, О.Ігнатуша, проте не зважаючи на їх праці, оцінка розкольницьких дій держави щодо церкви залишається неузгодженою концептуально та ненаповненою фактографічно. Варто зазначити, що національні аспекти державно-церковних відносин описували у своїх працях В.Єленський та О.Паталай, а статті єпископа Даниїла, О.Ігнатуші, І.Преловської, Т.Сосновської, Ю.Шаповала порушували проблематику суперечливих державно-церковних стосунків. Соціокультурні аспекти досліджували Л.Бабенко, О.Зінько, О.Ігнатуша, А.Киридон, Л.Солодка, Т.Бобко, С.Жилюк та інші.
Варто узагальнити, що характер і специфіка джерельної бази, її репрезентативність і багатоплановість є достатніми для проведення ґрунтовного дослідження історії державно-церковних відносин 1920-1930-х pp. в Україні. В цілому здійснений джерелознавчий огляд засвідчує, що зазначений комплекс документів надає можливість: значно розширити джерельну базу дослідження проблем історії взаємовідносин між церквою, державою та суспільством в Україні; реконструювати основні події періоду 1917 – 1930-х років у контексті порушеної проблематики; упровадити до наукового обігу документи, що стосуються інституціалізації УПЦ;  відтворити механізм регулювання державно-церковних відносин;  використовуючи методи мікроісторичного дослідження, проаналізувати процеси, що відбувалися у суспільстві, на прикладі мікрогрупи (парафії);  простежити еволюцію державної політики стосовно церкви.
Маємо підкреслити, що атеїстична ідеологія від самого початку зародження марксизму створювала умови для деформації духовності, релігії та традиційних форм моралі. Але саме в умовах побудови соціалізму в радянській державі атеїстична ідеологія отримала небачене досі піднесення й зумовила тотальне нищення всіх святинь, моральних принципів і самої гідності людини. Відтак, у Радянському Союзі сформувалася своєрідна атеїстична матеріалістична ідеологія, котра, поряд із загальнодержавною ідеологією, визначала загальну доктрину комуністичного майбуття.
Протягом 1920-х років у СРСР формувалася специфічна державно-правова система, котра поєднала адміністративні, судові, політичні, військові, ідеологічні та репресивні функції. Партійна номенклатура тримала під контролем практично всі суспільно важливі сфери, підбираючи на всі ключові пости саме ті кадри, які влаштовували її з тих чи інших міркувань. Фактично майже від початку свого існування радянська держава була такою лише номінально, згідно з назвою. По суті це була диктатура своєрідної партійної касти, котра наприкінці 1920-х років переросла в одноособову тоталітарну диктатуру.
Зазначимо, що одним із основних завдань і напрямів реалізації більшовицької ідеології було знищення духовності та моральних принципів. Розроблена Леніним антирелігійна доктрина була спрямована проти християнства, а особливо – православної церкви. Антирелігійна пропаганда була возведена в ранг більшовицької державної політики.
Підсумуємо, що війна з духівництвом та церквою, тотальна атеїзація суспільства поряд із запровадженням радянізованої культури й зміною політичного принципу легітимації влади утворили надійне підґрунтя для збереження імперії на неправославних немонархічних засадах і перетворення її населення у російську комуністичну націю, у якій не церква, а партія «освячувала» нову культуру й нову спільну ідеологію. Ми поділяємо думку з Євсєєвою Т. в тому, що російський православний месіанізм як базовий архетип політичної культури творців «світової революції» для імперських земель та народів породив націоналістичну державу – СРСР з усіма притаманними таким державам рисами аж до етнічних (чи то пак – класових) чисток включно. Одночасно більшовицькі ідеологи прагнули засадничо й на перспективу викорінювати все, що свідчило про національну ідентичність народів Радянського Союзу. З часом поняття на кшталт «радянська людина», «будівник комунізму» тощо мали замінити приналежність до певної нації. Стирання національної приналежності й втрата національних традицій вели до деградації свідомості та моралі. Такі люди швидко ставали психологічно залежними від носіїв потужних вольових чинників.
Наростання тоталітарних тенденцій в радянському суспільстві вело до нищення духовності, національної культури, моральних устоїв. Знищення духовності й моральних традицій народу спричинило, в свою чергу, страшну деградацію української, як, до речі, і російської нації. Сама ж система, викорінивши релігію та мораль, була приречена нищити сама себе. Більшовицькі лідери, принижуючи й нівелюючи духовні та релігійні святині, ніби намагалися затлумити залишки власного сумління з огляду на чинимі ними репресії й терор. А зрештою, й самі вони, зазвичай, ставали жертвами свого ж репресивного механізму.
Узагальнимо, що у наступі держави на релігійні конфесії в Україні 1920-х років можна виділити 2 періоди, а саме: 1919 – початок 1920-х рр. – безкомпромісний натиск на позиції церкви із застосуванням методів «червоного терору» і воєнного часу та 1923 – кінець 1920-х рр. – декларативна лібералізація державно-церковних відносин, формально відображена у партійних документах.
Антирелігійна пропаганда на 1-му етапі характеризувалася лівацьким екстремізмом більшовиків. У численних тезах доповідей, матеріалах для агітаторів всіляко наголошувалося на класовій природі церкви, «яка піддавала анафемі борців за народну справу», її експлуататорській суті. На практиці альтернативні атеїстичні цінності нав’язувалися у брутальній формі, супроводжувалися ексцесами, які призводили до зворотних неочікуваних результатів.
Початок 2-го етапу державної політики щодо релігії і церкви пов’язаний з рішеннями ХШ з’їзду РКП(б), який задекларував неприйнятність адміністрування та насилля в галузі релігійної політики. Одночасно посилюється централізація розробки методичних матеріалів та їх методологічна уніфікація.
Для подолання кадрового дефіциту створювалися семінари, гуртки підвищеного типу. З метою пропаганди влада також використовувала так званих «червоних попів».  Щоб затаврувати паразитизм і марнотратство священнослужителів, адміністративний відділ НКВС вдався до підрахунків витрат сільського населення на релігійні потреби.
Детально розглянувши основні соціальні групи тогочасного суспільства, доходимо висновку, що для української спільноти в ті роки не існувало вибору: бути чи не бути людьми своєї епохи, на виклики якої вони мусили реагувати. Реально для пересічних громадян боротьба на рівні «ідеологій» (нової – марксистсько-ленінської і традиційної – православної) була непомітною. Вони жили і діяли не просто в умовах соціалізації суспільства, а в обстановці «вживлення» кожного до соціальної структури. Адже людина діє певним чином не стільки під тиском, скільки тому, що хоче чинити у згоді з вимогами соціуму. В основі будь-якого державного співжиття лежить психологічний мотив – готовність мас підкоритися. Разом із тим, розглядаючи проблему державно-церковних відносин, зазначимо, що не існувало окремих один від одного релігійного, економічного, культурного чи будь-якого іншого питань, як не було окремо проблем церкви: всі вони інтегрувалися в структуру держави і суспільства.
Маємо зазначити, що на початок 1920-х років рівень релігійності населення в Україні був доволі високим, про що свідчила навіть радянська статистика, зацікавлена у применшенні зазначених показників. Тоді ж і виникла потреба в чіткості позиції комуністів щодо питань релігії взагалі.
В той час, у повсякденному житті пересічного громадянина спостерігалися доволі непрості, часто неоднозначні процеси, які, на нашу думку, свідчать про своєрідний психологічний злам, пов’язаний зі зміною морально-ціннісних орієнтирів в оновленому суспільстві. З одного боку, людина мовби підпорядкована власним переживанням, віруванням, почуттям, вихованим на певних традиціях (у нашому випадку – православної релігійності). Але, разом із тим, життя кожної людини було пов’язане багатьма невидимими нитками з суспільством, вплив якого був надто вагомим.
Через страх опинитися на маргінесі, індивід мусив приймати нову комуністичну ідеологію, проголошену пануючою в суспільстві замість колишньої (традиційної) «релігійної». Але покінчити з віковою традиційною християнською мораллю для більшості було не просто. До того ж у набожної людини надовго, на рівні підсвідомості, залишався страх перед покаранням, перед карою Господньою (припустимо, що в подальшому це стало однією з причин утвердження механізму партійно-тоталітарної репресивної машини). Боячись вакууму свого існування, прагнучи ототожнити себе з суспільством, людина поступово вбирала морально-ціннісні норми нового суспільства.
Важливу роль в атеїзації настроїв населення відіграло створення нового комуністичного побуту, який повинен був охопити всі сторони як виробничої, так і невиробничої сфери життєдіяльності людини.
Таким чином, принцип державної регламентації шлюбно-сімейних взаємин в радянській Україні максимально послабив вплив сім’ї на особистість, що і визначило сутність змін та специфіку їх розвитку у 1920-ті роки, а також вплинуло на формування кризових тенденцій сімейних змін, що з усією очевидністю проявилися у наступні десятиліття.

 
 
 

Студентські статті